Щоранку цей ввічливий та виглядаючий успішним молодий чоловік йде улицями Дніпра до улюбленої кав’ярні. Відкриваючі двері, він бачить на них наліпку: «Роялті сплачено» і посміхається собі, адже це завдяки його щоденній роботі багато закладів харчування в Дніпрі працюють, виконуючи закон про авторські та суміжні права.
Ілля Крабовський вже чотири роки є регіональним представником Організації колективного управління авторськими та суміжними правами в Дніпропетровській області.
Ми зустрілися з ним в кав’ярні, що виконує вимоги закону. За словами Іллі, таких закладів в області щонайменше 200, адже саме стільки договорів їх власників з ОКУАСП він уклад за останній час. Він стверджує, що займається цією важкою роботою тому, що має певні принципи щодо сплати за труд творчіх робітників і готовий і далі боротися за справедливість. І його відповіді дають зрозуміти, що він готовий не лишати цього шляху.
– Це саркастичне питання, але для початку бесіди я задам його: наскільки це легка та приємна робота – вмовляти людей платити за музику?
І.К.: (посміхається) Ви знаєте, за три роки я стільки наслухався у відповідь на свою пропозицію від власників бізнесів, що тепер можу написати та видати словник нецензурної лайки з багатьма такими словами, що ви здивуєтесь, що вони існують.
А якщо серйозно, наші люди поки не розуміють, навіщо платити за такі ефемерні речі, як музика. Вони вважають, що всі музиканті дуже багаті, в них є якісь «спонсори», що оплачують їм усе, тому ніхто більше їм не винен ані за музику, ані за її трансляцію. У багатьох уявлення що вони досі живуть у радянській комуналці, де все безкоштовне і нічиє. Таких умовити дуже важко, навіть погрожуючи відповідальністю. Вони вважають, що в них «всьо схвачєно» і вони зможуть відкупитися.
З власниками великих мереж розмовляти простіше. Вони освічені люди з великим досвідом менеджерської роботи і розуміють що до чого. Але підписати з ними угоду теж дуже складно. Наприклад, з мережею «Море пива», наприклад, я вів перемовини три роки. І нарешті вони підписали угоду і тепер музика грає в їх 400-х магазинах легально.
– Як я розумію, це угода про використання авторських та суміжних прав?
І.К.: Так, документ має офіційну назву «Договір про забезпечення правомірного використання об’єктів авторських та суміжних прав у публічних закладах». Завдяки співпраці ОКУАСП з УЛАСП, що опікується саме суміжними правами, ми, як і вони, можемо укладати спільні угоди і споживачу не треба буде окремо сплачувати за авторські права та суміжні. Підприємець платить єдину суму, а система вираховує, куди і за що повинні надійти виплати. І менше витрачається паперу і роботи бухгалтерам. Якщо підприємець буде користуватися нашим музичним сервісом, про який я ще розкажу, то складати звіти та платити йому буде ще простіше, бо вся звітна документація генерується автоматично.
– А який порядок сум повинні платити підприємці? Невже це непідйомні гроші?
І.К.: Це невеликі гроші. Наприклад, у стандартному кафе сума виплати складає 80 гривень на місяць за одне місце – половина за авторські, половина за суміжні права. У такому кафе це сума одного заказу типу «кава з тістечком». Але є гнучка система коефіцієнтів. Також на коефіцієнт впливає розташування закладу. Повну суму будуть платити власники великих міст: Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпро, і якщо їх кафе чи ресторани розташовані близько до центру міста, не більше 2 км від центрального майдану. Власники закладів, що працюють у менших містах та селах, або знаходяться далеко від центру, будуть платити менше. Наприклад, власники закладів у Каменьсколму платять з коефіцієнтом 0,8. Також коефіцієнт залежить від класу закладу і його місткості. Чим більше людей може бути одночасно у закладі, тим менше буде платити власник. Така ж справа з класом закладу. Ресторани платять більше, їдальні, кафе, маленькі кав’ярні – значно менше. Магазин площею до 100 кв. метрів, або невелике кафе платять в місяць приблизно 800 грн. Звісно, ресторани платять більше, від 1500 грн, але в них і ціни набагато вищі.
– І що заклади отримують за ці гроші?
І.К.: Власники закладів отримують чисту совість (посміхається). І уникають проблем з законом, принаймні, у сфері охорони авторських прав. Отримують на двері таку наліпку, де зазначено, що у цьому закладі не крадуть гроші у музикантів. Це викликає додаткову довіру відвідувачів, вони бачать, що цим кафе керують свідомі, виховані люди. Це подобається просунутій публіці. Але головне, вони отримують необмежений доступ до легальної музики, завдяки програмі, яка є у ОКУАСП. Це стрімінговий сервіс, схожий на Spotify чи Deezer, але набагато кращий. Він має дуже потужні фільтри з багатьма критеріями: тип закладу, час трансляції музики (зранку треба більш енергійні ритми, ввечері – більш спокійні), звісно, жанр, стиль, особливі побажання клієнта. Крім того, що додаток цей транслює бажану музику, він веде журнал трансляції, і щомісяця власник може одним натисканням кнопки створити звіт про вживану музику. Згідно цьому звіту потім розподіляються роялті між виконавцями, або видавництвами. Це дуже дотепне рішення.
– А якщо власник не хоче підписувати угоду, а музику крутить у своєму закладі? Викликаєте поліцію?
І.К.: Ні, хоча жорсткі міри навели б лад значно скоріше. Але зараз ми заходимо до закладу, щось купуємо там, щоб отримати чек, на якому вказано юридичну чи фізичну особу власника, і за допомогою додатку типу Shazam робимо фіксацію, визначаємо, яка композиція грає, хто ї автор і чи має заклад право її публічно транслювати. Прослуховуємо десять композицій. Потім смартфоном чи іншою камерою знімаємо джерела звуку, колонки, чи ще щось, з чого грає музика. І йдемо. Тому що з персоналом нам нема про що говорити. Вони не мають відношення до порушення закону у цьому випадку, відповідальність несе власник. Потім ми складаємо акт, і пишемо листа власнику, до якого додаємо наше відео, витяги з закону і пропозицію укласти угоду з ОКУАСП. Чекаємо максимум місяць, а потім вже подаємо заяву до суду. Зазвичай суди закінчуються тим, що власник закладу йде на мирову угоду, підписує договір. Але разом з цим виплачує судові витрати, що коштує дуже недешево. Якщо підприємець не бажає співпрацювати, то платить штраф, який складає 10 мінімальних зарплат, тобто, 41730 грн за одну пісню. За десять, що зафіксовано, це буде сума, що може зруйнувати бізнес власника. Наприклад, нещодавно у нас в Дніпрі ресторан заплатив більше 223 тисячі гривень за незаконне використання музики. Чи є сенс у таких витратах за «віртуальну», на погляд деяких, послугу? Дешевше виконувати вимоги закону. Але наша головна мета – не штрафувати, а доносити людям інформацію про необхідність платити за музику і використовувати її легально.
– Тепер зрозуміло, що це дуже непроста робота, нервова, пов’язана з особистою небезпекою. Навіщо це тобі? Можна ж було знайти щось більш спокійне?
І.К.: Я професіонал своєї справи і роблю її сумлінно і щоденно. Однак, є в мене і вища задача. Я вірю, що в цю країну прийде цивілізація, що ми почнемо жити, поважаючи справи один одного. І я тішуся тим, що прикладаю до цього свою роботу.
Шлях до цивілізованих відносин виробників творчого контенту та його споживачів складається з невеликих кроків, багато країн проходили його багатьма десятиліттями. Україна теж почала рух у вірному напрямку. Отримання музикантами роялті перестало бути міфом. Ілля Крабовський не один на цьому шляху. У кожному регіоні країни є такі представники ОКУАСП, які приносять українським та закордонним музикантам та музичним видавництвам десятки мільйонів гривень на рік, завдяки своїй нелегкій праці. І ці суми ростуть рік від року, що дає надію на те. Що найближчими роками Україна увійде до клубу країн, де поважають творчий продукт і є сталі принципи та організації, що забезпечують цей процес.
Обкладинка: Автор: Zagorulya – Власна робота, CC BY-SA 4.0
